До речі, саме довіра — обов‘язкова умова зустрічі. Вона проявляється як відкритість до того, що не ми, у нашому випадку — до кіно. Адже під час кіносеансу ми, по суті, довіряємо кінострічці свої очі, відкриваємо їй себе через свій погляд, не знаючи, чòму саме ми дозволяємо проникати у нас через нього, і будучи готовими прийняти це цілком. 

Таким чином ми створюємо умови для зустрічі, іншими словами — шукаємо її. Оскільки зустріч обумовлюється пошуком зустрічі. Шукаючи зустрічі ми відкриваємося чомусь, що не ми, намацуючи таким чином свої власні межі. При цьому віддавши кіно наш погляд ми шукаєм наосліп. Навмання намацуємо те, що не ми, тобто опòру. З цим завжди пов‘язаний ризик: запросто провалитися в пустоту, не знайшовши нічого. 

Тож шукаючи зустрічі ми намагаємося відчути те, що чинить нам спротив, проявляючи таким чином для нас наші власні кордони. Можна сказати, що зустріч — це акт спротиву. 

Можливо пригадуєш, як визначав мистецтво один француз, чиє прізвище надто відоме, щоб його називати? Точно — acte de résistance! Дивовижне співпадіння, проте чи не випадкове?

Чòму чинить спротив мистецтво? Смерті, тобто остаточній обмеженості. Коли спротив зникає, залишається сама нерухома скам‘яніла поверхня. Смерть притаманна тому, чòму взагалі властива обмеженість, а значить тому, що існує у вимірі часу, тобто — реальному. За відсутності часу, відповідно, немає і смерті. Те, що не може бути обмежене часом, виключає і можливість смерті, а отже належить до ідеального. Аби опиратися смерті необхідно належати одночасно до реального, тобто могти бути обмеженим, а отже смертним, та до ідеального, щоб містити те, що обмеженим бути не може, а отже що би робило сам спротив смерті можливим. Виходить, що витвір мистецтва повинен бути і реальним, й ідеальним. Як таке взагалі можливо? Повна дедукція конструкції мистецтва простягається далеко поза межі нашої розмови, тому зараз пропоную задовольнитися тим, що прийняти те, що мистецтво є відображенням ідеального в реальному. Воно справді одночасно зазнає обмеження, будучи разом з тим, йому не підвладним, і таким чином чинить опір смерті. 

Що ж відбувається, коли ми відкриваємося мистецтву? У нашому випадку — кіно. Як ми сказали раніше: ми віддаємо кінострічці свій погляд. Проте це не значить, що ми залишаємося пасивними. Інакше кіно захлисне нас, захопить повністю, залишиться тільки воно, а ми провалимося у безплідну ілюзію. Погляд у кіно — це кордон, котрий глядач повинен прорвати, щоби звільнитися від захоплення ілюзією, та намацати справжню межу між нами та кіно, яка пролягає не через погляд, а відчувається зовсім іншим органом. 

Робота кінематографу схожа до роботи моря: у кіно також є свої припливи і відпливи. Тільки коли хвилі, набігаючи на берег, розгладжують всі нерівності на поверхні, то кіно, нахлинувши на гладенький погляд глядача, відступаючи, лишає по собі розломи та тріщини. Не дарма перші кінострічки викликали у людей настільки бурхливу реакцію: вони шокували та вганяли у паніку. Глядачі з жахом кидались убік від потяга, що на них мчав з екрану, а також влаштовували перестрілки зі загрозливими кіноперсонажами, котрі здавалися небезпечними. Перші глядачі кіно були тотально відкритими сінематографу, і він цілком захоплював їх, а коли ілюзія розвіювалась, хвиля відступала, і на гладкому піску реальності зяяли розломи  у позачас.