Цінно бачити, коли режисер знаходить «свого» актора. Останній так стає постійним провідником ідей творця в реальний світ і водночас являє собою втілене режисерське творіння. Актор і режисер долають різнобарвний шлях через низку образів, являючи й розкриваючи в ньому одне одного. В Анні Каріні бачимо Ґодара; Трюфо живе в сказаному з екрану Жаном-П’єром Лео; для Сорентіно – це Тоні Сервілло, він же Ґамбарделла, Андреотті, Берлусконі та ді Джіроламо. Очима останнього, від нього й через нього, показано весь фільм, ключі до якого ми підібратимемо.

Ми застаємо Тітта ді Джіроламо у швейцарському готелі, де все йому звичне, проте ніщо не викликає приязні. Цей стан пронизує його життя. Тітта, самотня й не легковажна людина, позбавлена уяви, як від сам говорить про себе – не присутній цілком у жодній дії. Він живе посеред спокійної краси Швейцарії, проте не залишає готель. Удень він нічим не зайнятий, уночі – не може заснути. Він завжди посеред людей, проте не говорить з ними. Він телефонує рідним, однак не спілкується з ними. 
Життя Джіроламо подібне до звуку годинника – невпинне, точне й одноманітне: щодня – спостереження готельною метушні; щоночі – нова підслухана порція сусідського зневір’я, щосереди о десятій – доза героїну; щотижня – візит до банку; щомісяця – чек директорові готеля; щороку – повне очищення крові; вісім років поспіль – той самий номер. Серед тиші музика оздоблює лише відлуння монотонних кроків. Джіроламо оминає все, що може порушити цю рівновагу, торкнутися його: увага барменки, випадкове знайомство, розповіді брата. Його автівка лишається стояти в чохлі. Увесь фільм він просидить у кріслі перед непочатою партією в шахи.

Тітта оживає раз на тиждень, коли на його порозі з’являється валіза із грішми. Його місія – доставити її до банку. «До» (звідки її доставили) та «після» (її розміщення у сховищі) валізи лишаються поза його поглядом й увагою, однак при транзиті Тітта панує, демонструючи жвавість спринтера й царську поставу. Він справді присутній тільки супроводжуючи гроші до банку й тоді, коли банк їх приймає – погоджена банком сума означає, що валіза знов зникає з кадру (а значить, і з життя Джіроламо).

Незабаром ми дізнаємося, що привело героя до точки, де він показується глядачеві. Джіроламо – колишній успішний брокер, що втратив мільярдні інвестиції мафії. «Але вони зрозуміли, що їх кинув зовсім не я. Вони зглянулися наді мною й замкнули тут.» Гріх (ἁμαρτία – промах) було допущено, проте не з вини брокера. Він не заслуговує на пекло, проте його відправляють до швейцарського чистилища. 

Тітта вчиняє свій гріх як посередник – і тепер для спокути він завжди тільки посередник. Брокер не має власної справи – він знаходиться між контрагентами. Джіроламо завжди в проміжному стані; немає позиції, яка б йому належала. Чи є в нього дім? Чи наркоман він? Чи є в нього сім’я? Чи він спить? Чи він живий? Відповідь на всі питання зависла між «так» і «ні», як він сам. Єдине, де Тітта лишається дієвцем – його посередництво (передати валізу), у якому він проявляє майстерність, виваженість, упевненість. Гріх брокера – у невиявленому ризикові; відтоді його життя до прозорості простежуване; позбавлене будь-якого різноманіття чи гнучкості, неосвітлених закутів. 

Поза своєю єдиною функцією – щотижневою валізою – Тітта в постійному – і вдень, і вночі – безсонні: може займатися будь-чим, проте прагне лише заснути. Його денні мовчазні прогулянки продовжують нічні кола готелем. Серед тиші на фоні музики – лише відлуння монотонних кроків. У цьому «поза» посередник лише очікує на щотижневий сигнал своїх єдиних контрагентів, яких він може опосередкувати, явивши себе в їхньому «між». Тітта не полишає середовище першої сцени – транзитний термінал (чи порозумілися б вони з Віктором Наворскі?). 

Єдине, що залишається йому, аби заповнити час, – радощі пана маленьких речей: він розглядає, вивчає, опановує всі доступні йому дрібниці свого довкілля. Наступає стан, коли Тітта важко відрізнити від його середовища. З одного боку, усе його чистилище, включно з красою Альп, енергійними оповідками брата, випадковими сценами в барі, поєднується в безмежний кросворд, який бранець (без будь-якого інтересу) скоріш заповнює, аніж розгадує, від нудьги. Водночас сам Тітта уподібнюється дельозівському кліщеві, залишаючися байдужим (безучастным) і непроникним для спроб його вразити, продовжуючи, тим не менш, як здається, вичікувати на ту обставину, що запалить у ньому інтерес. «Не можна втрачати віри в людей, пане директоре.» Поки що ж, навіть заговорюючи до оточуючих, він діє тим же чином, як і розглядає електросхему на своєму поверсі: співрозмовник –лише річ, деякі особливості якої можна підкреслити вголос, для себе, не враховуючи наслідки. Реакція залишиться непоміченою, адже це не діалог, а продовжуване спостереження, у якому самотній, єдиний у світі, Тітта замкнений серед не надто цікавих дрібниць. «Ти завжди був поверхневою людиною; ти взагалі не чоловік». Вихвачені з внутрішньої кишені шулера карти. Чи існує в його полі зору щось, окрім валізи?