top of page
Головна, Про проект, Тексти, Розмови, Подкасти, Телеграм, Інстаграм, Українська, English
СПРОБА ПРИМИРЕННЯ
14/07/23
Олександр Смаглюк
З приводу питання нашого друга: варто визнати важливість висловленого. Я влажу у зʼясування чиїхось стосунків? Втім, це ж, у решті-решт, зʼясування стосунків з кіно! Чи може це не ввічливо, можливо я говорю поза спиною? Але ж будь-яка спроба сказати про кіно виходить поза саме кіно, а значить є розмовою за спиною кіно. Тож не варто вдавати святенника, бо коли ми вже збираємося говорити про кіно, то прийдеться забути про гарні манери.
Жан-Люк Годар та Франсуа Трюффо
“Pourquoi le metteur en scène est le seul à ne pas baiser dans La nuit américaine?” - таке питання поставив наш друг. Звісно, відразу хочеться відсахнутись від нього. Перехреститись. Перейти на інший бік вулиці. Сплюнути. Цього він і домагається: щоб ти злякався, відвернувся і підтюпцем забрався геть. Адже це не питання ніяке – це виклик! Справжнісінька провокація. Це перевірка потенційного спільника на готовність робити збитки, переступити межу, порушити правила; це натяк: “Ей, пацан у картатій куртці, може ну їх, ті скучні уроки? Гайда в кіно!”
Не потрібно нескінченної балаканини, томів особистих справ, психологічних тестів, десятків років співжиття, співпадінь гороскопів чи грубих анкет – змова визріла вмить з самого німого погляду.
“Чому режисер єдиний не трахається у La nuit américaine?” – спробуй поставити таке запитання на шкільному уроці. Результат очевидний. Це, взагалі, один зі симптомів сучасних шкіл та університетів: замість відповіді на питання призначати покарання.
Тому мерщій! Пірнай на Rue Jean Vigo, поки наглядач відвернувся! А тепер, коли тут не лишилось наглядачів та вихователів, поліцейських та священиків, прислухайся, придивись, принюхайся до питання, покрути його в руках. Тільки обережно – ним можна порізатись. Воно пахне сіркою та порохом, на присмак схоже до першої гидотно-солодкої затяжки у старому шкільному туалеті. Звучить, як увімкнений посеред уроку дзвінок на перерву. На вигляд, ніби побуряковіле від гніву обличчя завуча, котрому староста несміливо доносить слова, якими ви щойно дражнили її та все начальство школи.
Я бачив – тебе воно зачепило. І ти відповів. Двадцять сторінок образ та виправдань. Хіба він не цього від тебе хотів? Щоб тебе пройняло до нігтів, щоб залізло вогненним лезом у відкриту рану й копирсається там. Щоб ти відреагував. Щоб ти вчинив як дитина. Так і сталося.
Бунтівник без причини, Ніколас Рей / 1955
Rebel Without a Cause \ Питання як бунт
Стоїть запитання: “Чому режисер єдиний не трахається у La nuit américaine?”. Воно різке, радикальне і дуже рішуче. Що і не дивно, адже запитує юний бунтар, тому перш за все – це прояв бунту, а вже тоді – запитання. І в цьому його складність. Тут проступає перший стик: між питанням та бунтом.
Відразу ж можна зауважити певну спільність між ними: обидва співвідносяться зі status quo, проте по-різному: питання ставить під сумнів, а бунт – заперечує. Перше вимагає прояснення, зʼясування неясного, тобто воно звернене до (на) границі, котру(-і) необхідно щонайточніше визначити, друге — потребує самої наявності межі. Бунт не запитує; можливість прояснення для бунтаря байдужа (безразлична), він упирається в межі, і чим сильніше, тим краще. Бунт – це спротив, але не чомусь визначеному, а як принцип. Звідси ясно, що бунтарю потрібна не стільки причина, скільки реакція, тобто межа для проявлення спротиву. Більше того, причиною бунту і буде сама обмеженість! Адже спротив обумовлюється обмеженням. Не буде межі — не буде чому опиратись. І у той час, як запитуючий межу намагається подолати (зняти), то бунтуючий такої цілі немає, оскільки межа як така для нього є тільки як упирання.
Чи можна сказати, що запитання включає у себе бунт (містить його у собі)? Ймовірно, що так, оскільки питаючи ми вказуємо певне обмеження, виділяємо границі. Це було б неможливим без упирання у них. Адже поставити щось під сумнів означає заперечити його бувші кордони з ціллю визначити нові, що було би доволі проблематично без такого елементу як бунт. Питаючи вимагаємо відповіді, бунтуючи — заперечуємо. Тож запитання містить бунт, проте ним не обмежується. Можна сказати, що бунт — це необхідний етап запитання. Будучи самим по собі безплідним упиранням, він є необхідною складовою зняття протиріччя, поєднання суперечностей у новому народженні.
Тим більш неймовірним щоразу здається те, що вдалось зафіксувати застиглу в очах Антуана розгубленість — відбиток безплідного упирання в безмежну байдужість (безразличие) стихії.
400 ударів, Франсуа Трюффо / 1959
Безрезультатність бунту найкраще проявляється на стику з необмеженою байдужістю (безразличием). Адже який найліпший спосіб нейтралізувати шкільного бешкетника? Ігнорувати. Вивести з класу. Ізолювати. Відсутність реакції обезсмислює подальші збитки. Відсутність обмеження унеможливлює бунт. Адже щоразу не знаходячи опору бунтар протикатиме пустоту, провалюючись у неї.
Так вчинили з нашим другом. При чому у надзвичайно безжальний спосіб — йому просто припинили опиратись. Його припинили критикувати, а фільми стали байдужими (безразличными) — на них перестали звертати увагу (перестали «различать»). Йому самому виділили цілий просторий куток, начепили на шию ярлик «бунтар», внесли відповідний запис у картотеку, і кожен охочий міг прийти подивитись, а за доплату — навіть погодувати.
Можливо, у цьому причина його питання? Це спроба хоч якось зачепитися за можливість продовження бунту. І ти вчинив як справжній друг, подарувавши йому наостанок яскравий спалах.
.jpeg)
Нуль за поведінку, Жан Віго / 1933
Amour et é(il)lusion \ Питання як питання
Що значить трахатись? Підбиратись (підкрастись чи прилаштовуватись) до цього питання можна з двох боків: в одному йдеться про те, щоб кимось оволодіти, в іншому – щоби комусь віддатись. Буде вірно сказати, що це акт оволодіння, так само як й акт відданості. В обох випадках йдеться про проникнення, і не буде помилковим назвати це актом взаємопроникнення. Очевидно, що перед нами проявлення субʼєкт-обʼєктивного співвідношення. Як субʼєктивне з обʼєктивним поєднуються у продукті, що містить ознаки обох, і разом з тим є відмінним від кожного з них, народженим з протиріччя, новим, так і наслідком акту взаємопроникнення чоловічого та жіночого начал необхідно має бути народження нового життя.
.png)
Манк, Девід Фінчер / 2020
Потреба у цьому акті виникла з первинної розділеності двох начал, смутне ехо якої щомиті еритроцити розносять до кожної клітини нашої суті. Це спрага за тотожністю, невгамовна туга за абсолютним та остаточним взаємозлиттями. Чим палкіша пристрасть, тим глибша спустошеність після кожної відчайдушної спроби відновлення нерозрізненості (неразличимости), котра щоразу вислизає ніби прекрасне марево, все більш поступаючись відчаю, котрий крижаним подихом прирікає потенцію нових поривів на повільне згасання.
Лишається тільки намагатися не дати їй згаснути. Чинити спротив, самовіддано культивуючи божественну іскру та ділитися з іншими. Бунтом тут не зарадиш, бо він безплідний. Це ілюзія спротиву; це постійна агонія, котра все ще є опором смерті, будучи одночасно ознаменуванням її торжества. Справжній акт спротиву – це народження. Акт творення - l’acte de création - є справжнім актом опору. Творчість – це спроба уникнути смерті, заповнити зяючу прірву, зшити одвічний розрив.
Дивовижно, наскільки тривким клеєм виявилось кіно, котре по суті – мерехтливий розрив. Саме кіно мало би бути найбільш безжальним мистецтвом, воно мало би проймати екзистенційним жахом з півпогляду, невідворотно викидати глядачів на узбережжя їхніх власних душ, змушувати бути присутніми, проте аж ніяк не відволікати. Натомість з нього зробили розвагу індустріального масштабу, перетворили на грандіозну обіцянку втечі. Але тікати немає куди – можна пересвідчитись, зазирнувши в очі Антуана. Кіно виводить до стихії більшої та страшнішої, ніж сама реальність; і хвиля зачарування, відкочуючись, проявляє бездонний розлом, наповнений німим криком.
Le conseguenze della fedeltà
Вже в назві, “La nuit américaine”, присутнє питання: “Який звʼязок кіно з життям?”. Життя обумовлене безперервністю його проживання. Ми рухаємося життям безперервно й не маєм можливості зупинити життя, відмотати назад чи вперед, вирізати і перепрожити невдалі миті. У кіно навпаки — його обумовлює розрив. Приведені в рух наново склеєні відбитки реальності — ось механізм кіно. Безперервність кінокартини – це ілюзія. Вона ж є перекроїне життя, з якого вирізали всі незграбні рухи й склеїли заново.
Часто межа між кіно та реальністю стирається й воно здається більш реальним за саму реальність. Воно підміняє собою реальність, зачаровує, змушуючи повірити у те, що воно і є реальність, але будучи по суті ілюзією оголює неспівпадіння, викидаючи за межі реальності, вказуючи цим на її обмеженість та неповноцінність. Кіно — це жорстокий обман, що натякає на істину.
Режисер, відповідно, конструює ілюзію. Він — Réalisateur обману. Тому, коли режисера називають обманщиком — це комплімент та визнання вартості його роботи. Здається саме так тебе визначає наш друг?
.jpeg)
Жан Ренуар, Жак Бекер, Інгрід Бергман та Роберто Роселіні / 1950
Проте він у цій справі не сам. Йому необхідні спільники. Він виношує задум, який необхідно втілити. Втім, це дуже делікатна та ризикована затія, де кожному відведена своя роль: хтось має сяяти, а хтось — возитися зі слонами. Кожен повинен бути на своєму місці, інакше чуда народження явиться шитий білими нитками викидень. Зйомки — це колективна вагітність, підготовка до народження (втілення) кінокартини, створення для цього умов. Це вимагає серйозних зусиль, терпіння, а найголовніше — відданості.
Кіно вимагає відданості, непорушної вірності, заради котрої варто зрадити навіть найближчих людей. У цьому сенсі режисер приймає своєрідний целібат, присвячуючи усього себе кіно, будучи цілковито захопленим ним уві сні та наяву. Безперервно вслухаючись у кіно, й від того не дочуваючи іншого, режисер у кіно підносить уривок випадкової розмови до символічного рівня, і а з хаосу металу, лінз, спітнілих кінцівок, срібла, слизу, сажі та поліефірів народжує душу.
Вірність проявляється через служіння. Служіння передбачає самозречення. Зректись себе заради кіно — необхідна умова акту творення. Це означає бути готовим зайняти потрібне місце, наприклад, «прибирати лайно за зірками», а також ризикувати всім, адже може (і дуже часто) виявитись, що тебе кіно не потребує. Служіння — це сподівання причетності до чуда, яке є проявлення божественного у реальному. Для чуда можна спробувати створити умови, але гарантувати його неможливо. І це очевидно, адже далеко не кожна спроба народжує шедевр.
Вірність є одночасно найтвердіший та найкрихкіший матеріал; в одну і ту ж мить ніщо не здатне її зламати, і водночас — її може розбити найслабший подих. Зраджуючи кіно зраджуєш перш від усього собі, поміщаючи самого себе у найглибший кошмар на яву, перетворюючись на озвірілого монстра, що на втіху пересиченим збоченцям жере пацюків за фальшиві банкноти.
Проте і збереження вірності має свої побічні ефекти. Вона перетворює на претендентів тих, хто прагне служити. А претенденти — це завжди суперники. Претендувати означає сперечатися, а отже — виникнення суперечності, яка необхідна, оскільки тільки вона й обумовлює рух!
***
На цьому все. Сказане — тільки підтвердження, що ви, друзі, урешті-решт, однакові, а примирення — неможливе. Проте, сподіваюсь, що ця вже байдужа вам спроба не стане такою для нас.
Американська ніч, Франсуа Трюффо / 1973
ДИВІТЬСЯ ДАЛІ
Текст
Текст
Сайт
Соцмережі
Зв`зок
Мова
CIИE © 2023. All rights reserved
bottom of page