Отже, слід виконати ще один хід, який відводить нас ще далі від того, що є кіно. Ми повинні розібратися з тим, що є знімок, і потім зрозуміти те, як знімок знову повертається до себе, віднаходячи, таким чином, своє життя, але вже нове, об'єктивне. Тож я пропоную, для того, щоб підібратися до кіно, просуватися далі манівцями. Більше того, просування до кіно лежить на віддалі від теми кіно. Я пропоную вернутись від кіно, або (від)вернутись від кіно туди, де кіно гіпостазоване у своїй можливості.

Бергсон якось зазначив, що Ейдос – це знімок. Але можна запитати, чим відрізняється знімок від Ейдоса, якщо розуміти знімок як фіксацію того, що є, а Ейдос як принцип його утворення? Знімок знімає реальне, ейдос же надає даному реальність. Знімок залежить від об'єкта зйомки, утворення ж об'єкта визначено Ейдосом. Отже, Ейдос надає, а знімок знімає, але як перший, так і другий – обидва є образами. Ейдос є джерелом самого себе, це чистий образ. Ейдос конститутивний для матерії, яка сама по собі (без) образна. Коротше кажучи, Ейдос утворює реальність. Але Ейдос є щось поза світове, передуюче світу речей. Тому образ речі – це лише відгомін праобразу, великого Ейдоса. Роблячи знімок речі, виявляючи в ньому тим самим образний (за)мисел, ми лише імітуємо те, що вже було (с)творено. Якщо світ утворився ниспосланням ейдосів, то знімки речей є щось несправжнє, наслідування оригіналу. У світі ж, де світ конструює сам себе, де людина знайшла джерело апріорного знання в самій собі, знімок і творення образу функціонують як Ейдос, але іманентний, позбавлений привілеїв бути початком, принципом, Архе. Творення образів у такому світі, тому є також само-творення, (само)образование.

Далі, ясно, що лише образне може володіти смислом, тобто самістю. Але чи може сенс бути без образу, бути (без)образним? Смисл є принаймні щось завершене, те, що знайшло себе в собі. Але де завершення, там і межа, а де межа, там і форма, – оформлена межа і є образ. (Значить образне є навіть у мисленні, де чуттєве дано лише примарно, як випаровування). 

Таким чином зрозумілий знімок (як іманентний Ейдос) вивільняє і висвічує генеалогію образу в новому світлі. Але як виникає і функціонує знімок? 

Знімок, який знято з реальності, може бути проявлений на фотопапері, але також висвічений на екрані. Знімок завжди визначається "точкою" зйомки, позицією. Зайнята позиція визначає ситуацію, тобто спосіб зв'язку мене, того, що тут, до того, чогось, що там, не тут. У ситуації індивідуалізується присутність у світі. Індивідуалізація – це процес набуття не тотожного, це врешті-решт спосіб продукування відмінностей. Зняти знімок, значить проявити ситуацію (індивідуальну присутність). Але, знімок знімає лише момент. Хоча сама зйомка триває, але знімок застигаючи, знерухомлює те, що знімається (заповнює його порожнечею). Тут реальність дана без часу, тобто вся "у зараз" (у "де", тобто в якомусь місці, зараз – це місце, а не час), у моменті. Можна собі уявити знімок "усього" у всесвіті в одному цьому "зараз". Ясно, що "в зараз" неможливий поділ, переривчастість, неможлива порожнеча, адже зараз і є порожнеча. Тут є "все" і "відразу". Знімок у ситуації ж, тобто відносний знімок, є тому також "одразу", але "не все". Такий знімок є щось усередині світове, що наповнює світ множинним, актуальними позиціями, відношеннями "між". 

Можна також сказати, що знімок - це застиглий образ, образ світу. Різниця між людиною і світом, крім іншого, полягає в тому, що світ "знає" лише себе, людина же знає і себе у світі, і світ у собі. Це означає, що для людини відкрита можливість вимірювання, межі, а значить
і часу, світ же існує завжди у вічності, так, у вічному "зараз".

Як я сказав раніше, знімок – це реалізація позиції, це фіксація напрямку. Знімок - це "зараз" спрямованого бачення. Ось я стою на мосту і дивлюся на те, як повільно тече річка. Я тут, це деяке звідки, яке впирається в "ось це", в річку, що тече. Я дістаю свою “Лейку”, примружую ліве око, а праве ж усе спрямовується, крізь чотирикутний видошукач, туди, до потоку річки. Я натискаю на спусковий механізм. Клацання. Діафрагма на мить відкрилася і знову захлопнулась. Я відміряв рівну порцію світла для того, щоб на світлочутливій плівці реальність постала так, як вона постає моєму оку, з усіма контрастними переходами, відтінками, кольорами і лініями. Світло перенесло зриму реальність на плівку. Або так: світло залишило свій слід на такому матеріалі, який чутливий до нього. Наприклад, річка лише відбиває небо, але не зберігає відображення. Річка змінюється разом із небом, вони існують синхронно. Фотоплівка ж дає можливість зберегти відображену мить. Це означає, що світловий слід тут віднаходить власне, вже не синхронне з реальністю, життя. Збереження означає водночас й утримування того, що відбувається, тобто виривання миті за допомогою світла, яке саме є мірою часу, тієї реальності, що ним пронизана. Притримування реальності за допомогою зйомки є також кроком до того, щоб втручатися в потік природної мінливості. Знімок як результат зйомки зупиняючи (або розриваючи) про-из-ходящее, відкриває "зараз", цю безрозмірну мить, що триває в собі. Ще раз: якщо ми "спостерігаємо" те, що відбувається (у разі якщо ми все ж "бачимо" те, на що ми дивимося), то ми синхронні з тим, що є, тобто при цьому (в цьому випадку візуально) взаємодіємо з тим, що відбувається. Це означає, що відкритість реальності актуалізується через наше сприйняття. Ми як річка для неба. Але вже подія/образ, який ми запам'ятали, може повернуться для нас. Повернення того, що було сприйнято є пам'ять. Для людини час і виникає завдяки цьому поверненню, пам'яті. Пам'ять, пам'ятаючи, пов'язує завершене з тим, що у процесі становлення, те, що стало і "зараз-переді-мною-представлене". Якщо сприйняття презентує, то пам'ять репрезентує. Фотоапарат – це також щось, що репрезентує. Отже, можна сказати, що знімок – це це об'єктивована пам'ять; це зі свого боку означає, що фотоапарат (як і пам'ять) – це механізм зі створення часу, якщо врахувати, що знімки (щось намальоване світлом і збережене на плівці), буде впізнано як те, що "було", як те, що вже минуло і є лише як ось це, зняте.

Ось перед нами знімок Анрі Картьє-Брессона. Цей знімок зроблений майстром ситуації, в Мексиці (Оахака). Брессон – майстер ситуації, це означає, що Брессон може схопити пік ситуації. Пік ситуації – це коли об'єкти/події розташовуються (або розгортаються) таким чином, що з такого розташування (завжди швидкоплинного) народжуються нові події (зв'язки, асоціації, контексти). Тобто, якщо схопити мить, коли об'єкти певним чином розташовані, то сам цей тип зв'язку (рас-положение) створює щось поверх (новий шар або площину) вже даного. Так розкривається потенціал світу об'єктів.